Дослідження умов

Це ММК 1.2 — виклад класифікації умов з буддійської абгідгарми. Важливо одразу зрозуміти: це не позиція самого Нагарджуни, а позиція його опонента, яку Нагарджуна викладає, щоб потім по черзі розібрати.

Контекст

У першій строфі (1.1) Нагарджуна проголосив радикальну тезу: ніщо ніде не виникає — ні з себе, ні з іншого, ні з обох, ні безпричинно. Тепер постає питання: а що ж каже опонент? Як він пояснює виникнення?

Опонент (буддист-абгідгарміст, найімовірніше зі школи сарвастивада) каже: виникнення пояснюється через чотири типи умов (пратяя). Це стандартна, добре розроблена доктринальна схема. І опонент додає категорично: «п’ятої немає» — ці чотири вичерпують усі можливі типи причинності.

Чотири умови

1. Гету-пратяя — причинна умова

«Причина» у вузькому сенсі — безпосередня дієва причина, головний фактор, що породжує наслідок. Насіння для паростка, зерно для дерева. Це «активний інгредієнт» у виникненні.

Важливо: гету і пратяя в буддійській філософії — не синоніми, хоча обидва перекладаються як «причина». Гету вужче — це дієва причина, первинний фактор. Пратяя ширше — будь-яка умова, що сприяє виникненню. Тут гету — один з типів пратяя, найвужчий і найцентральніший.

2. Арамбана-пратяя — об’єктна умова

Ця умова стосується суто свідомості (віджняна). У буддійській психології свідомість не виникає «просто так» — вона завжди свідомість чогось. Щоб виник момент зорової свідомості, потрібен об’єкт — колір, форма. Щоб виникла думка, потрібен предмет думки.

Арамбана (палі: араммана) буквально «те, за що хапаються» — об’єкт, на який спирається, за який «чіпляється» свідомість. Без об’єкта свідомість виникнути не може. Отже, об’єкт — одна з необхідних умов для виникнення моменту свідомого досвіду.

3. Анантара-пратяя (або саманантара) — безпосередньо попередня умова

Буквально «та, що без проміжку». У буддійській психології потік свідомості — це послідовність миттєвих моментів (кшана), кожен з яких виникає і відразу зникає, поступаючись наступному. Наступний момент свідомості не виникає з нічого — він виникає одразу після попереднього, спираючись на нього.

Попередній момент свідомості — необхідна умова наступного. Це пояснює, як потік свідомості тримається у часі: кожна ланка тягне за собою наступну без проміжку.

4. Адгіпаті-пратяя — панівна/домінуюча умова

Найширший і найзагальніший тип. Адгіпаті — «владар, той, що панує». Ця умова — загальне уможливлювальне тло, без якого подія взагалі не могла б статися, хоча воно й не є прямою причиною.

Приклад: щоб виникла зорова свідомість, потрібне не тільки око (орган), колір (об’єкт) і попередній момент свідомості — потрібне ще й світло, відсутність перешкод, функціонуючий мозок тощо. Це все — «панівні умови», загальні фонові фактори.

В абгідгармістському аналізі саме око (індрія) часто називається панівною умовою для зорової свідомості — воно «панує» над цим типом пізнання, робить його можливим саме як зорове, а не слухове чи нюхове.

«П’ятої немає»

Ця категорична фраза — стратегічно важлива для Нагарджуни. Опонент сам замикає свою систему: це вичерпний перелік. Будь-яке виникнення має пояснюватися через ці чотири і тільки через них. Нічого іншого немає.

Чому це важливо? Бо тепер Нагарджуна може діяти методично: розібрати кожну з чотирьох окремо, показати, що жодна не працює, — і опонент за власним визнанням не має куди відступити. Якщо всі чотири провалюються, а п’ятої «немає», то вся схема падає.

І саме це Нагарджуна робить у наступних строфах:

• 1.3–1.6 — загальна атака на поняття «умови»

• 1.7 — проти гету (причинної)

• 1.8 — проти арамбана (об’єктної)

• 1.9 — проти анантара (безпосередньої)

• 1.10 — проти адгіпаті (панівної)

• 1.11–1.14 — загальне завершення: плід не виникає ні з умов, ні з не-умов

Навіщо це потрібно

Абгідгармістська схема чотирьох умов — це серйозна, тонко розроблена теорія причинності. Це не наївна позиція. Абгідгармісти самі були буддистами, самі визнавали непостійність і відсутність «я», але вважали, що дгарми (елементарні моменти досвіду) все ж мають свабгава — власну природу — і пов’язуються між собою цими чотирма типами умов.

Нагарджуна каже: навіть ця тонка схема не витримує. Якщо ви приймаєте поняття свабгава (самосущості) для дгарм, то жоден з чотирьох типів умов не працює — бо самосуще не потребує умов і не може через них виникнути. А якщо відкинути свабгава, то речі не мають «твердого» буття, яке потребувало б «твердого» породження. Залишається пратітясамутпада — взаємозалежне виникнення без самостійних елементів.

Тож 1.2 — це встановлення мішені. Нагарджуна чесно й точно викладає позицію, яку збирається розбити. Далі починається сам розбір.

Контекст: що таке «дія» тут

Слово крія («дія») тут означає не людський вчинок, а каузальну дію — той акт, за допомогою якого причина породжує наслідок. Коли опонент каже «умови породжують плід», між умовами і плодом мусить бути щось — сама дія породження, «спричинювання», продуктивний акт. Без цього акту умови просто лежали б поруч із плодом, не спричиняючи його.

Отже, схема, яку Нагарджуна атакує, має три елементи:

• умови (пратяя)

• дія породження (крія)

• плід (пхала)

І Нагарджуна ставить питання: а в якому зв’язку ця дія перебуває з умовами?

Перший рядок: два роги дилеми про дію

«Дія не володіє умовами, але й не позбавлена умов».

Логічно дія може бути в одному з двох станів щодо умов: або вона має умови (тобто дія сама зумовлена, сама виникла з чогось), або не має (вона беззумовна, самостійна). Третього не дано.

Варіант А: дія має умови

Якщо сама дія породження теж виникла з умов — виникає регрес. Що породило цю дію? Очевидно, якась інша дія породження. А ту? Ще одна. Нескінченний ланцюг дій, які породжують дії. До плоду ніколи не дійдемо.

Крім того: якщо дія сама потребує умов, щоб існувати, то вона не є тим, що пов’язує умови з плодом — вона сама є плодом чогось іншого, а не агентом причинності.

Варіант Б: дія не має умов

Якщо дія беззумовна — вона існує сама по собі, незалежно. Але тоді вона не прив’язана до конкретних умов і конкретного плоду. Якщо «породжувальна дія» існує самостійно, вона мала б породжувати будь-що будь-звідки, завжди й скрізь. Або ж вона взагалі не пов’язана з умовами, а тоді дарма її й називати «дією цих умов».

Отже, обидва варіанти не працюють. Дія не може ні мати умов, ні не мати їх. Саме поняття каузальної дії розсипається.

Другий рядок: той самий розбір з іншого боку

«Умови ж ані позбавлені дії, ані наділені нею».

Тепер Нагарджуна повертає дилему — дивиться з боку умов. В якому стані вони стосовно дії?

Варіант А: умови наділені дією

Якщо умови вже містять у собі дію породження — плід уже фактично породжений, бо дія вже присутня. Тоді породження вже відбулося, і говорити про «породження» як про окремий акт немає сенсу. Крім того, плід тоді мав би вже бути в умовах, але це суперечить попереднім строфам (1.11: «плоду немає в умовах»).

Варіант Б: умови позбавлені дії

Якщо в умовах немає дії породження — то як вони взагалі щось породжують? Це буде просто набір речей, які лежать собі, без жодної продуктивної сили. Вони не будуть умовами чогось — бо не роблять нічого.

Знову обидва варіанти провальні.

Ширший зміст

Це класичний хід Нагарджуни — тетралема проти реляційного поняття. Він бере поняття, яке існує тільки у відношенні (дія існує тільки як «дія чогось щодо чогось»), і показує, що жоден спосіб локалізувати це відношення не працює:

• дія не може бути в умовах (тоді плід уже породжений)

• дія не може бути поза умовами (тоді вона з ними не пов’язана)

• дія не може виникнути від умов (регрес)

• дія не може не виникнути ні від чого (тоді безпідставна)

Висновок: каузальна дія як окрема сутність, що сидить десь між умовами і плодом, не існує. Якщо ми сприймаємо причинність реалістично — ніби є «тверді» умови, «тверда» дія, «твердий» плід і між ними реальні зв’язки — ми потрапляємо в протиріччя.

Що з цього не випливає

Нагарджуна не каже, що причинності немає. Він каже, що причинність не можна мислити як взаємодію самосущих сутностей. Насіння проростає, вогонь пече, слова народжуються — усе це відбувається. Але відбувається як взаємозалежне виникнення (пратітясамутпада), де немає окремих «цеглинок» — причини, дії, наслідку — які б з’єднувалися ззовні. Є єдиний процес, умовно розбитий нами на елементи для зручності опису.

Порівняння: коли ми кажемо «вітер дме», є граматичний підмет «вітер» і дія «дме» — але насправді «вітер» і є саме «дмухання», це не два окремі речі. Спроба знайти «дію вітру» окремо від вітру безнадійна — але це не означає, що нічого не відбувається. Просто наші категорії не схоплюють процес коректно.

Так само тут: є процес виникнення плоду з умов, але якщо спробувати виділити в ньому окрему «каузальну дію» як річ — вона зникає під аналізом. Причинність реальна як функція, не як сутність.

Мається на увазі позиція опонента «наслідок спирається на щось, що зветься умовами», тобто коли є наслідок, можна сказати, що це було умовами. Нагарджуна питає — а якщо наслідок ще не виник, то тоді це не-умови?

Що робить опонент

Опонент хоче пояснити, чому ось ці чинники — умови чогось конкретного. Адже в світі мільярди речей; чому саме ці умови пов’язані саме з цим плодом? Що робить насіння умовою паростка, а не, скажімо, умовою дощу чи співу птахів?

Опонент відповідає стандартним чином: «Дивіться, плід виникає спираючись на ці чинники. Саме тому ми й називаємо їх умовами цього плоду. Зв’язок установлюється через породження».

Тобто: те, що щось є умовою, визначається через продукування наслідку. Умова — це те, з чого виникає плід. Якщо з X виник Й, то X — умова Й. Це майже тавтологія, і звучить розумно.

Удар Нагарджуни

Нагарджуна ставить просте, але руйнівне питання: коли саме ці чинники стають умовами?

Подивіться на часову структуру:

Момент 1: плід ще не виник. Є тільки чинники, які могли б його породити. Але він ще не виник.

Момент 2: плід виник. Тепер ми озираємося назад і кажемо: «ага, ці чинники були його умовами».

Проблема ось у чому. За логікою самого опонента, «бути умовою» означає «породити плід». Це визначальна ознака. Без породження — немає й статусу умови.

Тоді в момент 1, коли плід ще не виник, ці чинники ще не породили плід. Отже, за визначенням опонента, вони ще не є умовами. Вони в цей момент — не-умови (апратяя).

Але ж саме в момент 1 вони мали б уже бути умовами — щоб породити плід! Бо якщо вони ще не умови, вони нічого породити не можуть. Породжувати може тільки те, що вже має статус умови. А статус умови, за опонентом, дає тільки факт породження. Коло замкнулося.

Сформулюю дилему різкіше

• Поки плід не виник — чинники ще не «спрацювали», отже, ще не умови.

• Коли плід уже виник — він уже є, йому вже не треба, щоб його породжували.

• Немає моменту, в якому чинники мали б статус «умов» саме тоді, коли він їм потрібен — у момент дії.

Це як з вимикачем, який за визначенням працює тільки тоді, коли світло вже горить. До того як світло загорілося — він ще не працюючий вимикач. Коли світло вже горить — він уже не потрібен як вимикач, свою роль зіграв. А посередині — моменту немає, бо в буддійській метафізиці моменту переходу не існує: є момент до і момент після.

Питання Нагарджуни майже іронічне

«Чому ж ці [чинники] не є не-умовами?» — тобто: за вашим же визначенням, поки плід не виник, ці чинники не задовольняють критерій «умови». Отже, формально вони зараз не-умови. Чому ви їх уже зараз називаєте умовами, якщо те, що робить їх умовами, ще не сталося?

Це виявляє приховану проблему: опонент неявно приписує статус «умови» авансом, до того, як відбулося породження. Він ніби вже знає, що це умови — хоча, за його ж теорією, він міг би це знати тільки постфактум.

Глибший сенс

Цей хід Нагарджуни — частина ширшої атаки на реалістичне розуміння причинності. Якщо ви хочете, щоб:

• умова була реальною сутністю зі своєю свабгава («природою умови»),

• і ця природа полягала у продукуванні плоду,

— то ви опиняєтесь у часовій пастці. Або природа «бути умовою» належить чиннику до породження (але тоді вона не залежить від самого породження, що суперечить визначенню), або після (але тоді породження відбулося без умов, що абсурдно), або під час (але цього «під час» у миттєвій онтології абгідгарми немає).

Висновок, до якого веде Нагарджуна: поняття «умови» як сталого, самосущого статусу не працює. «Бути умовою» — не властивість, що сидить у речі, а суто реляційне, взаємозалежне позначення. Чинник і плід «виникають» як умова і наслідок одночасно, у взаємному визначенні, а не так, що спершу існує «умова» зі своєю природою, потім ця природа продукує плід.

А це вже підходи до пратітясамутпада — взаємозалежного виникнення, де немає первинних сутностей з власною природою, а є сплетіння взаємних визначень.

Дгарма тут — в широкому контексті як «явище».

— якщо наступна дгарма ще не виникла, то попередній нема чому «припинятися-задля-неї» — припинення передбачає, що щось наступне вже постає, інакше припинення просто не має сенсу як умова;

— а якщо попередня дгарма вже припинилася (тобто її більше немає), то як те, чого вже немає, може бути умовою для чогось? Те, що зникло, нічого не зумовлює — воно просто відсутнє.

«Коли є це — виникає те» — формула виникнення з Палійського Канону (напр. Сн 12.21, Мн 38, Уд 1.1). Повністю вона звучить так: «Коли є це — є те; з виникненням цього виникає те. Коли немає цього — немає того; з припиненням цього припиняється те».

Приклади з ланцюга залежного виникнення: коли є невідання — виникають санскари; коли є санскари — виникає свідомість; коли є свідомість — виникає ім’я-й-форма; коли є дотик — виникає відчуття; коли є відчуття — виникає жага; коли є жага — виникає чіпляння; коли є народження — виникають старість і смерть.

Так само і в зворотному напрямку: коли немає невідання — немає санскар; коли припиняється жага — припиняється чіпляння; коли немає народження — немає старості й смерті.

Плід (phala) тут — це плід просування на Вісімковому Шляху.

Ключовий термін: -мая

Санскритський суфікс -мая означає «зроблений з», «складений з», «такої природи». Наприклад:

• суварна-мая — «золотий», зроблений із золота

• маномая — «ментальний», складений з розуму

• пратяя-мая — «складений з умов», що має умови своєю сутністю

Це сильніший зв’язок, ніж просто «походити з». Це означає, що сама природа, сама субстанція речі — це її джерело. Золота чаша є золотом у певному сенсі. Плід, що пратяя-мая, має умови своєю сутністю.

Опонент саме це й хоче сказати: плід — це концентрація, вираз, матеріалізація своїх умов. Умови «переходять» у плід, стають ним. Зерно стає паростком, причина переходить у наслідок.

Перший крок: припущення опонента

«Плід складається з умов» — пхалан пратяямаям.

Це звучить переконливо. Якщо плід повністю походить з умов, виникає з них, і нічого не додається ззовні, — то цілком природно сказати, що плід складається з умов, має їх своєю сутністю. Опонент хоче такого сильного зв’язку, бо це пояснює, чому плід цих умов, а не якихось інших.

Другий крок: але самі умови не складаються із себе

«Умови не складаються з себе самих» — пратяях асваяммаях.

Слово сваям означає «сам, самостійно». Асваяммая — «не-з-себе-зроблений», тобто такий, що не має власної сутності як свого матеріалу. Умови не є самодостатніми, вони самі виникли з чогось іншого, самі зумовлені, самі позбавлені свабгава (власної природи).

Це пряме наслідування з 1.3, де Нагарджуна вже встановив: якщо речі виникають з умов, то вони не мають свабгава. Умови — теж речі, теж виникли з чогось, теж не мають свабгава. Вони не «зроблені з себе», не самостійні, не самодостатні.

Третій крок: парадокс композиції

Тепер стикаються дві тези:

• Плід складається з умов (має їх своєю сутністю).

• Умови не мають власної сутності (не «з себе»).

Нагарджуна питає: як плід може мати своєю сутністю те, що саме по собі сутності не має?

Подумайте над метафорою. Якщо я кажу «ця чаша — золота», то я припускаю, що золото є — воно має свою природу золота, свою свабгава золота. Золото — це щось, з чого можна робити речі. Воно субстанційне.

Але що якщо золото саме по собі ні з чого не складається, не має власної природи, саме є лише «порожньою» видимістю? Тоді сказати «чаша — золота» стає проблематично. Чаша ніби має своєю сутністю золото, але золото не має своєї сутності. То що ж тоді сутність чаші? Порожнеча, видана за субстанцію.

Формальніше кажучи

Опонент хоче: плід = концентрація сутності умов.

Але: умови не мають сутності.

Отже: плід = концентрація не-сутності = плід сам без сутності.

А тоді розвалюється вся конструкція. Опонент хотів пояснити, звідки в плоді береться його реальність, його «природа», його свабгава. Відповідь була: з умов. Але якщо умови самі не мають свабгава, вони не можуть її передати. Не можна передати те, чого не маєш.

Ще одна метафора

Уявіть собі ланцюг боржників. А винен Б сто гривень. Б винен В сто гривень. В винен Г сто гривень. І так далі. Якщо запитати: «Хто зрештою має ці сто гривень?» — і виявиться, що ніхто в ланцюгу грошей не має, всі тільки передають борг далі, — то гроші не існують. Борг є, а грошей нема.

Так і з свабгава. Плід «позичає» свою природу в умов. Умови — в своїх умов. І так до нескінченності. Але ніхто в ланцюгу свою природу не має. Всі передають далі те, чого самі не мають. А це означає, що ніхто нічого не передає, бо передавати нема чого.

Глибший сенс

Цей аргумент — атака на саме поняття субстанційної передачі в причинності. Опонент мислить причинність як передачу буття від умов до плоду: причина «ділиться» своєю реальністю з наслідком. Наслідок реальний тому, що в нього «влита» реальність причин.

Нагарджуна показує: ця картина не тримається. Або умови мають власну субстанцію і тоді передають її плоду — але тоді умови самі не потребували б подальших умов, суперечило б буддійському принципу загальної зумовленості. Або умови самі зумовлені — але тоді їм нічого передавати, бо «своєї» сутності в них немає.

До чого це веде

До звичного висновку мадгьям’яки: жодна річ не «складається» з чогось іншого в сенсі субстанційної композиції. Речі не є «зроблені» з умов, як чаша зроблена з золота. Речі виникають у залежності від умов, але це не субстанційна передача, а функціональна взаємозалежність.

Паросток виникає, коли є насіння, волога, ґрунт. Але паросток не складається з насіння — у паростку немає «насінної сутності», яка з насіння перейшла. Паросток — просто те, що виникло в цій конфігурації умов, і всі ці елементи (насіння, паросток, ґрунт) однаково порожні від власної природи.

Це переводить картину з субстанційної в реляційну: немає речей з природами, які передаються. Є патерни взаємозалежного виникнення, умовні позначення, функціональні зв’язки — все без «твердого ядра».

Коротко

Строфа 1.13 атакує ідею «плід наслідує сутність від умов», показуючи, що умови самі сутності не мають. Не можна наслідувати неіснуюче. Якщо ви наполягаєте, що плід складається з умов у сильному сенсі, — вам доведеться пояснити, звідки в умовах береться той «матеріал», яким вони діляться з плодом. А цієї відповіді немає, бо умови самі — такі ж зумовлені, такі ж порожні.