← Назад до змісту
Дослідження руху
Розділ 2 — ґатаґатапарікша
2.1
Пройдене вже не проходять, непройдене — так само не проходять; а поза пройденим і непройденим — і те, що проходиться зараз, не проходять.
Нагарджуна ставить діагноз самому поняттю «проходження» через три часові модуси дії. Пройдене вже відбулося — у ньому немає чого проходити, воно завершене. Непройдене ще не настало — у ньому теж немає актуального проходження, бо його просто немає. Залишається ніби очевидний кандидат — те, що проходиться зараз, теперішнє. Але й воно, стверджує він, не є місцем, де справді відбувається дія. Чому саме — розкриється далі; поки що це теза, яка має спровокувати спротив.
2.2
Де рух, там і проходження; а оскільки він — у тому, що проходиться зараз, не в пройденому й не в непройденому є рух, — отже, проходження — у тому, що проходиться зараз.
(заперечення опонента) Це голос опонента, який ловить очевидне заперечення. Він розрізняє рух (чешта — фізичне зусилля, ворушіння, актуальна активність) і проходження (ґаті — сам процес долання простору). Логіка проста: рух точно кудись «прикріплений»; у завершеному пройденому його вже нема, у ненасталому непройденому його ще нема; отже, він — у теперішньому, у тому, що проходиться зараз. А де рух — там і проходження. Висновок здається неспростовним.
2.3
Як же можливе проходження того, що проходиться зараз, коли «те, що проходиться» без проходження взагалі неможливе?
І тут — удар. Нагарджуна вказує на приховану тавтологію в позиції опонента. Сама категорія «того, що проходиться зараз» уже містить у собі проходження — інакше це не було б «тим, що проходиться». Тобто коли опонент каже «проходження перебуває в тому, що проходиться зараз», він фактично каже «проходження перебуває в проходженні», приписуючи проходження тому, що вже є проходженням. Виходить або порожня тавтологія, або — як покажуть наступні строфи — подвоєння: одне проходження, яке робить щось «тим, що проходиться», і друге проходження, яке нібито в ньому відбувається. Ні те, ні інше не працює.
2.4
У того, хто твердить, що «те, що проходиться зараз» має [своє] проходження, випливає «те, що проходиться» без проходження, — адже воно [нібито] проходиться [саме по собі].
По суті він зводить рух до двох точок зору — дія-орієнтований «проходження кимось» і об’єкто-орієнтований «той, що проходить». Обидві містять другий компонент, через що утворюється дублікат, і обидві не містять необхідної повноти. Як і багато іншого в цій книзі, це дуже схоже на корпускулярно-хвильову теорію.
2.5
Якщо «те, що проходиться зараз» має проходження, випливає подвоєння проходження: одне — те, завдяки якому воно є «тим, що проходиться», і друге — саме проходження в ньому.
2.6
Якщо випливає подвоєння проходження, випливають і два того, хто проходить, адже без того, хто проходить, проходження неможливе.
2.7
Якщо без того, хто проходить, проходження неможливе, то за відсутності проходження — звідки ж візьметься той, хто проходить?
2.8
Той, хто проходить, не проходить; так само не проходить і той, хто не проходить; а хто ж третій, відмінний від того, хто проходить, і від того, хто не проходить, — міг би проходити?
2.9
Як узагалі можна твердити, що «той, хто проходить, — проходить», коли без проходження той, хто проходить, узагалі неможливий?
2.10
У того, хто обстоює тезу «той, хто проходить, — проходить», випливає той, хто проходить, без проходження — бо він прагне проходження для того, хто проходить.
Це продовження атаки, яка почалась у попередніх строфах, але тепер мішень — не абстрактне «проходження», а персоніфікована фігура: той, хто проходить (ґантри, діяч руху).
Логіка аргументу така. Опонент каже: «той, хто проходить, проходить» — фраза, яка здається самозрозумілою, майже тавтологічною. Але Нагарджуна показує, що ця фраза приховано подвоює проходження, і тим самим руйнує свою ж передумову.
Розгорнімо крок за кроком. Коли ми кажемо «той, хто проходить», ми вже назвали когось через його проходження — саме це й робить його «тим, хто проходить», а не просто людиною чи каменем. Тобто проходження вже закладене в самому понятті діяча. А тепер, коли ми додаємо «...проходить», ми приписуємо йому ще одне проходження — те, яке він нібито виконує. Виходить конструкція з двома проходженнями: одне конституює його як діяча, інше — є його дією.
І тут — пастка. Якщо проходження, яке робить його «тим, хто проходить», уже враховане в самому імені, то дія, яку він виконує («проходить»), має бути окремим, додатковим проходженням. Але тоді постає питання: а звідки взявся сам діяч до цієї другої дії? Він мав би вже існувати як «той, хто проходить» — тобто з проходженням — ще до того, як почати проходити. Виходить «той, хто проходить, без проходження»: діяч, уже названий через дію, але ще не здійснив її.
Остання частина строфи — «бо він прагне проходження для того, хто проходить» — фіксує це протиріччя як власну вину опонента. Саме він хоче, вимагає, постулює окреме проходження для того, хто вже визначений через проходження. Це його теза тягне за собою абсурд, не Нагарджунина.
Загальна форма аргументу тут — класична мадг’ямакова: беремо звичайну фразу, показуємо, що вона передбачає подвоєння, і демонструємо, що обидва члени подвоєння стають неможливими. Діяч без дії порожній; дія без діяча безпідставна; а якщо їх розводити — отримуємо двох діячів або два проходження. Жоден варіант не працює — отже, саме поняття «того, хто проходить, що проходить» не витримує аналізу як самостійна, самосуща сутність.
2.11
Випливає подвоєння проходження, якщо той, хто проходить, проходить: одне — те, завдяки якому він зветься «тим, хто проходить», і друге — те, що він, вже будучи ним, ще й проходить.
2.12
У пройденому не починають проходити, у непройденому — також не починають проходити; і в тому, що проходиться зараз, не починають — то де ж тоді починають проходити?
2.13
До початку проходження немає ні того, що проходиться зараз, ні пройденого, в яких могло б розпочатися проходження; а в непройденому — звідки ж узятися проходженню?
2.14
Що таке пройдене, що таке те, що проходиться зараз, що таке непройдене — як їх узагалі розрізнити, коли самий початок проходження жодним чином не видно?
2.15
Той, хто проходить, не може зупинитися; так само не може зупинитися і той, хто не проходить; а хто ж третій, відмінний від того, хто проходить, і від того, хто не проходить, — міг би зупинитися?
Той, хто не проходить, не може зупинитися, бо зупинка має на увазі рух до цього.
2.16
Як узагалі можна твердити, що «той, хто проходить, — може зупинитися», коли без проходження той, хто проходить, узагалі неможливий?
2.17
Не зупиняється [рух] ні з того, що проходиться зараз, ні з пройденого, ні з непройденого; адже проходження, його початок і його припинення — однакові [за природою щодо цього аналізу].
2.18
«Саме проходження і є тим, хто проходить» — так не годиться [казати]; «той, хто проходить, є чимось зовсім іншим від проходження» — так теж не годиться.
2.19
Бо якби саме проходження й було тим, хто проходить, випливала б тотожність діяча і дії.
Це цікаво ще й тим, що нема ніякої «однієї» дії. Людина яка йде — вона ще й дихає, і очіма кліпає, і шлунок в неї працює... Чи це окремі діячі? Чи один діяч містить в собі безліч дій? Тоді чому він тотожний — всім діям одночасно?
2.20
А якби той, хто проходить, уявлявся як щось зовсім інше від проходження, було б проходження без того, хто проходить, і той, хто проходить, — без проходження.
2.21
Якщо двох [речей] не вдається ствердити ні через тотожність, ні через відмінність, то як же їх узагалі вдасться ствердити?
2.22
Тим проходженням, яким той, хто проходить, зветься «тим, хто проходить», — цим проходженням він не проходить; адже до проходження його немає, а [має ж] хтось [і] щось проходити.
2.23
Тим проходженням, яким той, хто проходить, зветься «тим, хто проходить», — іншого, відмінного від нього, він не проходить; адже в одному й тому самому, хто проходить, два проходження неможливі.
2.24
Дійсно сущий той, хто проходить, не проходить проходження трьох видів; і так само не сущий той, хто проходить, не проходить проходження трьох видів.
Це завершальний удар глави — Нагарджуна стягує весь попередній аналіз у класичну мадг’ямакову чатушкоті (тетралему): перевіряє кожен із логічно можливих онтологічних статусів діяча й показує, що жоден не працює. «Проходження трьох видів» — це ті самі три модуси, з яких глава починалась: проходження пройденого, проходження непройденого, проходження того, що проходиться зараз. А три варіанти діяча — це три з чотирьох позицій тетралеми: є, не є, є і не є водночас (четверта, ні є, ні не є, тут опускається як очевидно похідна).
Перша позиція — дійсно сущий той, хто проходить (садбгута). Це діяч, який уже існує як повноцінна, самосуща сутність до й незалежно від своєї дії. Але якщо він уже є «тим, хто проходить» сам по собі, то додавати йому ще проходження — значить подвоювати його, як показали строфи 2.9–2.11. Він уже визначений через проходження; друге проходження стає зайвим або породжує двох діячів. Отже, сущий діяч не може проходити жоден із трьох видів проходження.
Друга позиція — не сущий той, хто проходить (асадбгута). Тут ситуація ще простіша і водночас ще безвихідніша. Якщо діяча немає, то немає й кого приписати дію. Не-існуючий не може нічого робити — не тому, що йому «бракує сил», а тому, що немає самого суб’єкта, якому можна було б приписати дію. Отже, не сущий діяч теж не проходить жодного з трьох видів проходження.
2.25
Той, хто є водночас сущим і не сущим, не проходить проходження трьох видів; отже, ні проходження, ні того, хто проходить, ні того, що має бути пройдене, — немає.
Третя позиція — сущий і не сущий водночас (садасадбгута). Це спроба втекти від дилеми, поєднавши два варіанти. Але вона успадковує вади обох одразу: у частині, де діяч є, діє аргумент подвоєння; у частині, де його немає, діє аргумент відсутності суб’єкта. Крім того, сама позиція суперечлива: щось не може водночас і бути, і не бути в тому самому сенсі. Отже, і цей варіант неспроможний.
Висновок другої строфи — тотальний. Якщо жоден з логічно можливих статусів діяча не витримує аналізу в поєднанні з жодним із трьох видів проходження, то розпадається вся тріада, на якій тримається звичайне розуміння руху: проходження (дія), той, хто проходить (діяч), те, що має бути пройдене (об’єкт дії, шлях). Жодна з цих трьох категорій не може бути встановлена як самосуща — бо кожна з них визначається через дві інші й без них не існує. Діяча немає без дії та об’єкта; дії — без діяча та об’єкта; об’єкта — без того, хто його долає, і самого долання.
Важливо не перекрутити висновок. Нагарджуна не каже, що руху не існує взагалі, що люди не ходять, а ноги не переставляються. Його заперечення — онтологічне, а не феноменологічне. Він спростовує ідею, що рух, діяч і шлях мають свабгаву — власну, самостійну, самосущу природу, яку можна визначити незалежно одна від одної. На рівні повсякденної, залежної, умовної реальності (самвріті-сатья) рух існує так само, як і завжди. Але на рівні граничного аналізу (парамартха-сатья) ці три категорії виявляються взаємозалежними конструкціями, порожніми від самобуття. Це і є шуньята, продемонстрована на прикладі, який здається найочевиднішим з можливих: на прикладі того, як хтось кудись іде.
Санскритський оригінал: GRETIL, Nāgārjuna: Mūlamadhyamakakārikā (введення Douglas Bachman, ред. Richard Mahoney)