Preface

«Майстер Екгарт», якого називали «батьком німецької думки», був домініканським ченцем і одним із найглибших мислителів Середньовіччя. Народився він близько 1260 року по Р. Х. у Тюрингії, а помер у Кельні 1327 року. У 1295 році був пріором домініканців в Ерфурті й генеральним вікарієм Тюрингії. У 1300 році його послали до Паризького університету, де він вивчав Аристотеля й платоніків і здобув ступінь магістра вільних мистецтв. Можливо, він також викладав у Парижі. Він уже мав широку славу філософа, і 1302 року його викликали до Рима, щоб допомогти папі Боніфацієві VIII у його боротьбі проти Філіпа Красивого. У 1304 році він став провінціалом свого ордену в Саксонії, а в 1307 — генеральним вікарієм Богемії. У 1311 році його знову послали викладати богослов’я в домініканській школі в Парижі, а згодом — у Страсбурзі. Скрізь його навчання і проповідь лишали глибокий слід. У Страсбурзі він викликав підозри й нажив ворогів: його вчення звинуватили в подібності до вчення єретичних сект «беґардів» і «братів Святого Духа». Генеральний настоятель ордену передав його писання на пильний розгляд пріорам Вормса й Майнца. Історія цього епізоду вельми темна. Схоже, що Екгарта викликали перед трибунал інквізиції в Кельні і що він заявив про свою готовність відкликати все, що в його писаннях могло б суперечити вченню Церкви. Справу передали папі, і той 1329 року засудив певні твердження, взяті з писань Екгарта, — через два роки після смерті їхнього автора.

Вага Екгарта в історії схоластичної філософії немала. У ту добу всі зусилля релігійної філософії були спрямовані на те, щоб розширити богослов’я і примирити розум із вірою. Основна думка філософії Екгарта — це думка про Абсолют, або Абстрактну Єдність, осягнену як єдине дійсне буття. Його Бог — це Θεος αγνοστος (незнаний Бог) неоплатоніків: Він цілком позбавлений властивостей, бо вони були б обмеженням Його безмежності. Бог незбагненний; власне, щодо нашого обмеженого розуму Бог є початком і остаточним кінцем усякого сущого. Як же тоді, можна запитати, Бог може бути Особою? Відповідь така: вічним народженням Сина Отець стає свідомим Себе, а Любов, що її Син відбиває назад до Отця, є Святий Дух. Разом із Сином Бог породжує також ідеальні форми створених речей. Отже, Абсолют є спільним тлом Бога і Всесвіту. Як чинить Син, так і все народжене від Бога прагне повернутися до Нього й загубити себе в єдності Його буття.

Це богослов’я насправді є пантеїзмом. Абсолюту ми не пізнаємо — лише явища; але рішучим зусиллям відірвати себе від часу й простору ми, за Екгартом, у рідкісні миті можемо сягнути Абсолюту силою того, що він називає «іскрою» (Funkelein) душі, яка приходить просто від Бога. Це насправді Бог, що діє в людині; знати Бога — значить бути одним із Богом. У цьому остаточний кінець усієї нашої діяльності, а засіб дійти до нього — цілковитий квієтизм. Але Екгарт не зважився довести своє вчення до крайнього логічного висновку, хоч дехто з найзапальніших його послідовників це зробив. За те, що він наполягав на безпосередності людського приступу до Бога, поза церковними установами, його по праву можна вважати предтечею Реформації.

Примітка. — Найкращий виклад про Екгарта англійською мовою знайдемо, певно, у Воана, «Hours with the Mystics», т. I.

Джерело: Christian Classics Ethereal Library