Outward and Inward Morality

Благодать — від Бога, і діє вона в глибині душі, користуючись її силами. Вона — світло, що виходить служити під проводом Духа. Божественне світло пронизує душу й підносить її понад метушню дочасних речей, щоб вона спочила в Бозі. Душа не може зростати інакше, як тим світлом, що його Бог дав їй за весільний дар; любов вкарбовує в душу подобу Божу. Мир, свобода і блаженство всіх душ полягають у тому, щоб вони перебували у волі Божій. До цього єднання з Богом, задля якого душа створена, вона прагне невпинно. Вогонь обертає дерево на власну подобу, і що дужче віє вітер, то більшим стає вогонь. Тепер під вогнем розумій любов, а під вітром — Святого Духа. Що сильніший вплив Святого Духа, то ясніше горить вогонь любові; але не враз, а поступово, у міру того, як зростає душа. Світло спонукає квіти й рослини рости й родити плід; у тваринах воно творить життя, а в людях — блаженство. Це походить із благодаті Божої, що підносить душу, бо якщо душа має стати богоподібною, її треба піднести понад неї саму.

Щоб постала справжня моральна свобода, благодать Божа і воля людини мають діяти спільно. Як Бог є Першорушієм природи, так само Він творить вільні пориви до Себе і до всього доброго. Благодать робить волю вільною, щоб та могла чинити все з Божою допомогою, працюючи благодаттю, наче знаряддям, яке їй належить. Отож воля доходить до свободи через любов, ба більше — сама стає любов’ю, бо любов єднає з Богом. Уся справжня моральність, внутрішня і зовнішня, вміщається в любові, бо любов — основа всіх заповідей.

Уся зовнішня моральність має будуватися на цій основі, а не на власній вигоді. Доки людина любить щось інше, ніж Бога, або поза Богом, вона не вільна, бо не має любові. Тому немає внутрішньої свободи, яка не виявляла б себе в ділах любові. Справжня свобода — це владарювання Бога над природою в людині й поза нею; свобода — це сутнісне буття, не зачеплене створіннями. Але любов часто починається зі страху; страх — це підступ до любові: страх — як шило, яким швець протягує нитку крізь шкіру.

Що ж до зовнішніх діл, то вони призначені на те, щоб зовнішня людина була спрямована до Бога. Але внутрішнє діло, діло Боже в душі, — ось що головне; коли людина знаходить його в собі, вона може відпустити зовнішнє. Праведному не дано закону, бо він сповнює закон усередині й носить його в собі, адже найменше, вчинене Богом, ліпше за всі діла створінь. Але сказано це для тих, кого просвітив Бог і Святе Письмо.

Проте тут, на землі, людина ніколи не сягає того, щоб зовнішні речі її не зачіпали. Не було ще святого такого великого, щоб був непорушний. Я ніколи не дійду до стану, коли розлад буде такий самий милий моєму вухові, як злагода. Дехто хоче обійтися без добрих діл. Я кажу: «Так не може бути». Щойно учні прийняли Святого Духа, вони заходилися діяти. Коли Марія сиділа біля ніг Господа нашого, то був час її навчання. Але потім, коли Христос відійшов на небо, а вона прийняла Святого Духа, вона почала служити і була служницею учнів. Коли святі стають святими, вони починають діяти й так збираються до пристановища вічної безпеки.

Як може людина перебувати в любові, коли не тримає заповідей Божих, що виходять із любові? Як може внутрішня людина народитися в Бозі, коли зовнішня людина не перебуває в наслідуванні Христа, у самоумертвленні та в стражданні, бо немає народження від Бога, окрім як через Христа. Любов — це сповнення всіх заповідей; тому, хоч би як людина силкувалася сягнути цієї свободи, тіло ніколи не досягне її цілком і мусить бути в постійній боротьбі. А що добрі діла є свідченням Святого Духа, то людина ніколи не може без них обійтися. Мета людини — не зовнішня святість через діла, а життя в Бозі, — та це останнє виявляє себе в ділах любові.

І зовнішня, і внутрішня моральність допомагають скласти уявлення про справжню християнську свободу. Ми слушно наголошуємо на внутрішньому, але в цьому світі немає внутрішнього без зовнішнього вияву. Якщо ми вважаємо душу формотворчим началом тіла, а Бога — формотворчим началом душі, то маємо глибше начало етики, ніж те, що є в пантеїзмі. Основна думка цієї будови — справжня відмінність між Богом і світом разом із їхньою справжньою нерозлучністю, бо тільки справді відмінні начала можуть пронизувати одне одного.

Внутрішнє діло — це передусім діло Божої благодаті в глибині душі, яка потім розподіляється між силами душі: у розумі вона з’являється як віра, у волі — як любов, а в жаданні — як надія. Коли Божественне світло проникає в душу, вона єднається з Богом, як світло зі світлом. Це світло віри. Віра несе душу на висоти, недосяжні для її природних чуттів і сил.

Як власна здатність ока — бачити форму й барву, а вуха — чути милі звуки й голоси, так душі властиве поривання. Послабити невпинне поривання — гріх. Ця сила поривання, спрямована на Бога і що осягає Його, наскільки це можливо для створіння, зветься надією, яка теж є божественною чеснотою. Через цю силу душа набуває такої великої впевненості, що не вважає нічого в Божественній природі недосяжним для себе.

Третя сила — це внутрішня воля, яка, завжди обернена до Бога, мов обличчя, вбирає в себе любов від Бога. Відповідно до різних напрямів, у яких відкупительна благодать через Святого Духа подається різним силам людини, вона знаходить відповідний вияв як один із семи дарів Духа. Це подання і є духовним народженням людини, що виводить її з гріха в стан благодаті, тоді як природне народження робить її грішником.

Як Бога можна бачити тільки Його власним світлом, так і любити Його можна тільки Його власною любов’ю. Суто природна людина на це нездатна, бо природа сама собою нездатна відповісти на Божественну любов і замкнена у власному колі. Тому потрібно, щоб благодать, яка є простою надприродною силою, піднесла природні сили до єднання в Бозі понад суто дочасні предмети існування. Можливість любові до Бога вкорінена у відносній подобі між людиною і Богом. Якщо душа має сягнути своєї моральної мети, тобто богоподібності, вона мусить стати внутрішньо подібною до Бога через благодать і через духовне народження, що є джерелом справжньої моральності. Внутрішнє діло, яке людина має звершити, — це дійсне здійснення благодаті: без нього всяке зовнішнє діло безсиле для спасіння. Чеснота ніколи не є просто чеснотою: вона або від Бога, або через Бога, або в Бозі. Усі діла душі, що мають успадкувати вічну винагороду, мусять звершуватися в Бозі. Він винагороджує їх у тій мірі, в якій вони звершуються в Ньому, бо душа — знаряддя Боже, яким Він звершує Своє діло.

Сутність моральності — це внутрішність, напруга волі, з якої моральність постає, і шляхетність мети, задля якої її чинять. Коли людина звершила добре діло, вона вільна від нього, і через цю свободу стає подібнішою і ближчою до свого Первообразу, ніж була перед тим.

Моральне завдання людини — це шлях одуховлення. Усі створіння — посередники, і ми поставлені в часі, щоб через ретельність у духовній справі ставати подібнішими і ближчими до Бога. Мета людини — понад дочасним, у ясній оселі вічного Тепер.

У цьому сенсі нове народження людини є осердям, до якого прагне все творіння, бо людина — образ Божий, за подобою якого створено світ. Увесь час прагне до вічності, до безчасового Тепер, з якого він вийшов при створенні. Суто дочасне життя саме собою є запереченням справжнього буття, бо спирається на себе, а не на найглибшу основу життя; тому й природна любов затиснена, обмежена й ущерблена. Її треба благодаттю піднести до найвищої сфери існування, і вона має сягнути свободи поза тісними межами природного. Тим самим любов стає справжньою любов’ю, бо справжнє лише те, що осягнуте й любиме у своїй сутності. Тільки благодаттю людина переходить від дочасного й минущого до єдності з Богом. Це піднесення множинності до єдності — найвища мета етики; так довершується божественне народження з боку людини.

Цей перехід від ніщоти до справжнього буття, це залишення себе самого є народженням у болях, бо ним відкидається природна любов. Усяка скорбота, окрім скорботи за гріх, походить із любові до світу. У Бозі немає ні печалі, ні скорботи, ні тривоги. Якщо хочеш бути вільним від усякої скорботи й тривоги, перебувай і ходи в Бозі, і до Бога єдиного. Доки в нас є любов до створіння, біль не може вщухнути.

У цьому головне значення страждання Христового для нас: що ми вкидаємо всю нашу скорботу в океан Його страждання. Якщо ти страждаєш лише заради себе самого, хоч би з якої причини, це страждання завдає тобі скорботи, і його важко нести. Але якщо ти страждаєш заради Бога і Його єдиного, це страждання не скорботне й не важке, бо Бог несе цей тягар. Любов Хреста має поглинути нашу власну скорботу. Хто не страждає з любові, тому печаль є печаллю і важким тягарем; а хто страждає з любові, той не печалиться, і його страждання плідне в Бозі. Тому печаль така шляхетна; хто найбільше печалиться, той найшляхетніший. А жодного смертного печаль не була така, як печаль, що її ніс Христос; тому Він далеко шляхетніший за будь-яку людину. Воістину, якби було щось шляхетніше за печаль, Бог відкупив би нею людину. Печаль — корінь усякої чесноти.

Через вищу любов усе життя людини має піднестися від дочасного себелюбства до джерела всякої любові, до Бога: людина знову стане володарем над природою, перебуваючи в Бозі й підносячи природу до Бога.

Джерело: Christian Classics Ethereal Library