Sanctification

Я читав багато писань — і поганських філософів, і натхненних пророків, давніх і новітніх, — і пильно шукав, яка ж найкраща й найвища якість, через яку людина може найближче підійти до єднання з Богом і найбільше уподібнитися до того образу себе, що існував у Бозі, перше ніж Бог створив людей. І, перешукавши ці писання так далеко, як сягає мій розум, я не знаходжу вищої якості, ніж освячення, тобто відокремлення від усіх створінь. Тому й сказав Господь наш Марті: «Одного потрібно», — немовби кажучи: «Хто хоче бути незбентеженим і задоволеним, той мусить мати одне — освячення».

Різні вчителі вельми вихваляли любов — як святий Павло, коли каже: «На яку б висоту я не зійшов, а коли не маю любові, я ніщо». Але я ставлю освячення навіть вище за любов. По-перше, тому що найкраще в любові те, що вона примушує мене любити Бога. А більша річ — примусити Бога прийти до мене, ніж примусити себе піти до Бога. Освячення ж примушує Бога прийти до мене, і доводжу це так:

Кожна річ осідає у властивому їй місці; а властиве місце Бога — це єдність і святість, а вони походять з освячення; отже, Бог із необхідності мусить віддати Себе освяченому серцю.

По-друге, я ставлю освячення вище за любов тому, що любов примушує мене все терпіти заради Бога, а освячення примушує мене не приймати нічого, крім Бога. Але вищий стан — не приймати нічого, крім Бога, ніж усе терпіти заради Бога, бо в терпінні мусиш бодай якось зважати на того, хто це терпіння завдає, а освячення не залежить від жодного створіння.

Багато вчителів вихваляють також смирення як чесноту. Але я ставлю освячення вище за смирення — ось чому. Хоча смирення може існувати без освячення, досконале освячення не може існувати без досконалого смирення. Досконале смирення прямує до знищення себе; а освячення так близько стоїть до самознищення, що між ними не може стати ніщо. Тому досконале освячення не може існувати без смирення, а мати обидві ці чесноти краще, ніж мати лише одну з них.

Друга причина, чому я ставлю освячення вище за смирення, — та, що смирення схиляється, щоб бути нижче за всі створіння, і, роблячи так, виходить із себе. А освячення лишається в собі самому. Але лишатися в собі шляхетніше, ніж виходити з себе задля хоч би якої мети; тому й каже псалмоспівець: «Уся слава дочки Царевої — усередині», тобто вся її слава — від її внутрішності. Досконале освячення не має ані нахилу, ані виходу до жодного створіння; воно не хоче бути ані вище, ані нижче, ані подібним, ані неподібним до жодного створіння, а хоче тільки бути одним. Хто хоче бути тим чи тим, той хоче бути чимось; а освячення хоче бути нічим.

Але хтось може сказати: «Усі чесноти мусили бути в повноті в Пречистій Діві, отже, в ній мало бути й досконале освячення. А якщо освячення вище за смирення, чому ж Пречиста Діва говорила про своє смирення, а не про своє освячення, коли сказала: „Бо зглянувся Він на упокорення раби Своєї“?» На це відповідаю, що Бог має і освячення, і смирення — наскільки взагалі можна приписувати Богові чесноти. А тепер знай: то Його смирення привело Бога до того, щоб схилитися до людської природи; і Пречиста Діва знала, що Він бажає тієї самої якості в ній, і в тій справі зважав на одне лиш її смирення. Тому вона згадала своє смирення, а не своє освячення, у якому лишалася нерушимою й незворушеною. Якби вона сказала: «Він зглянувся на освячення раби Своєї», — її освячення було б потривожене, бо це, так би мовити, був би вихід із себе. Тому й сказав псалмоспівець: «Почую, що Господь Бог промовить у мені», — немовби кажучи: «Якщо Бог хоче говорити до мене, нехай увійде, бо я не вийду». А Боецій каже: «Люди, чому шукаєте поза собою те, що всередині вас, — спасіння?»

Ставлю освячення вище й за жалість, бо жалість — це лише вихід із себе, щоб співчувати скорботам ближнього створіння. Від такого виходу освячення вільне: воно перебуває в собі й не дає себе стривожити. Коротко кажучи: коли я розглядаю всі чесноти, то не знаходжу жодної, настільки цілком бездоганної і настільки сприятливої для єднання з Богом, як освячення.

Філософ Авіценна каже: «Дух, істинно освячений, досягає такого високого ступеня, що все, що він бачить, — справжнє, все, чого він прагне, — йому дається, і в усьому, що він наказує, його слухаються». Коли вільний дух утверджується в істинному освяченні, він притягує Бога до себе; і якби його поставити поза досяжністю всього випадкового, він перебрав би властивості Бога. Але Бог не може нікому їх віддати; усе, що Він може зробити для освяченого духа, — це уділити йому Себе Самого. Людина, цілком освячена, так потягнена до Вічного, що жодна минуща річ не може її зрушити, жодна тілесна річ — торкнути, жодна земна річ — привабити. Оце й мав на думці святий Павло, коли сказав: «Живу — але вже не я: Христос живе в мені».

Тепер постає питання: що ж таке освячення, коли воно має такий високий чин? Знай, що справжнє освячення полягає в тому, щоб дух лишався таким нерушимим і незворушеним від усякого удару любові чи ненависті, радості чи скорботи, честі чи ганьби, як велетенська гора лишається незрушеною від легкого вітерцю. Це нерушиме освячення дає людині досягти найбільшої подоби до Бога, на яку вона здатна. Сама сутність Бога полягає в Його нерушимій святості; звідти б’ють Його слава, і єдність, і безстрасність. Якщо людина має стати такою подібною до Бога, як лише може створіння, то це буде через освячення. Саме воно тягне людей угору — до слави, від слави до єдності, від єдності до безстрасності — і чинить подібність між Богом і людьми. Головний діяч у цьому — благодать, бо благодать тягне людей від минущого й очищає їх від земного. І знай: бути порожнім від любові до всякого створіння — значить бути повним Бога, а бути повним любові до створінь — значить бути порожнім від Бога.

Бог від віку лишався в нерушимій святості й лишається донині. Коли Він створив небо, і землю, і всі створіння, Його святість була цим зачеплена так само мало, як коли б Він не створив нічого. Скажу більше: Божа святість так само мало зачеплена добрими ділами й молитвами людей, як коли б вони не звершили жодного діла, і через них Він не прихильніший до людей, ніж якби вони перестали молитися й діяти. Скажу ще більше: коли Божий Син став людиною і страждав, це зачепило святість Бога так само мало, як коли б Він ніколи й не ставав людиною.

Тут хтось може заперечити: «То невже всі добрі діла й молитви намарне, коли Бог ними не зрушений, а нам водночас велено про все Його просити?» На це відповідаю: Бог від усієї вічності бачив усе, що станеться, і коли, і як Він створить усі створіння; передбачив Він і всі молитви, що будуть принесені, і котрі з них Він вислухає. Він бачив ту ревну молитву, яку ти принесеш завтра, але слухати її завтра Він не буде, бо почув її у вічності, перше ніж ти взагалі став людиною. Якщо ж твоя молитва половинчаста й нещира, Бог не відмовить тобі в ній тепер — з тієї причини, що відмовив у ній у вічності. Так Бог завжди лишається у Своїй нерушимій святості, але щира молитва й добрі діла не пропадають, бо хто робить добре, тому добре й відплатиться.

Коли здається, що Бог гнівається або чинить нам ласку, то це ми змінилися, а Він лишається незмінним, — як те саме сонячне світло шкодить слабким очам і йде на користь дужим, лишаючись саме в собі тим самим. Про це Ісидор у своїй книзі про найвище добро каже: «Люди питають: що робив Бог, перше ніж створив небо і землю, або звідки взялося в Бозі нове бажання творити?» І відповідає: «Жодне нове бажання в Бозі не постало, бо творіння відвіку було присутнє в Ньому і в Його розумінні». Мойсей сказав Богові: «Коли фараон спитає мене, хто Ти, що я відповім?» Бог сказав: «Скажи: Я Є послав мене до вас», — тобто: «Той, Хто незмінний, послав мене».

Можливо, хтось спитає: «То невже й Христос був незмінний, коли сказав: „Сумна душа Моя аж до смерті“, — або Марія, коли стояла під Хрестом і тужила?» Тут маєш знати, що в кожній людині є двоє людей: зовнішня і внутрішня. Кожна людина, що любить Бога, послуговується своїми зовнішніми чуттями лише настільки, наскільки це конче потрібно; вона пильнує, щоб вони не стягли її до рівня звірів, як це буває з тими, кого радше слід би назвати звірами, ніж людьми. Душа духовної людини, яку Бог рухає любити Його всіма її силами, зосереджує всі свої сили на внутрішній людині. Тому Він і каже: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм». А є такі, що розтрачують сили душі на вжиток зовнішньої людини: це ті, хто всі свої думки й бажання обертає до минущих речей і нічого не знає про внутрішнє життя. Добра ж людина інколи позбавляє свою зовнішню людину всякої сили, щоб та мала вищий предмет, тоді як чуттєві люди позбавляють сили внутрішню людину, щоб ужити її для зовнішньої.

Зовнішня людина може проходити через найрізноманітніші переживання, а внутрішня лишається цілком вільною і нерушимою. Отож і в Христі, і в Пречистій Діві були внутрішня і зовнішня людина; коли вони говорили про зовнішнє, то говорили зовнішньою людиною, а внутрішня лишалася нерушимою.

Можна спитати: «Який предмет цієї нерушимої святості?» Відповідаю: «Ніякий», — тобто настільки, наскільки Бог чинить у людині Свою волю, бо не в кожній людині Він чинить Свою волю.

Хоч Бог і Всемогутній, Він може діяти в серці лише тоді, коли знаходить готовність або сам її творить. У людях Він діє інакше, ніж у камінні. Візьмімо для цього такий приклад: якщо ми випечемо в одній печі три хлібини — ячну, житню й пшеничну, — то побачимо, що той самий жар печі діє на них по-різному: коли одна вже добре спеклася, друга ще сира, а третя ще сиріша. Це не від жару, а від різності матеріалу. Так само Бог діє в усіх серцях не однаково, а в міру того, наскільки знаходить їх приготованими й сприйнятливими. Якщо серце має бути готове до найвищого, воно мусить бути порожнє від усього іншого. Якщо я хочу писати на білій табличці, то хоч би що вже було на ній написане, хоч би який шляхетний був той напис, він мені заважає. Щоб писати, я мушу стерти з таблички все, і для мого задуму табличка найпридатніша тоді, коли вона чиста. Так само, якщо Бог має писати на моєму серці, усе інше мусить із нього вийти, аж поки воно справді не освятиться. Лише тоді Бог може чинити Свою найвищу волю — і тому освячене серце не має взагалі жодного зовнішнього предмета.

Постає питання: про що ж тоді молиться освячене серце? Відповідаю: коли воно істинно освячене, воно не молиться ні про що, бо хто молиться, той просить Бога дати йому якесь добро або відняти від нього якесь зло. А освячене серце нічого не бажає і не містить у собі нічого, від чого хотіло б звільнитися. Тому воно вільне від усякої потреби, окрім однієї: воно потребує бути подібним до Бога. Святий Діонісій, тлумачачи слова «Хіба не знаєте, що всі біжать, а нагороду одержує один?», каже: «Цей біг є не що інше, як відвернення від усіх створінь і з’єднання з Нествореним». Коли душа доходить до цього, вона втрачає свою окремішність і зникає в Бозі, як багрянець світанку зникає в сонці. До цієї мети може дійти лише чисте освячення.

Святий Августин каже: «Сильне тяжіння душі до Божественного зводить усе до ніщоти; на землі це тяжіння являє себе як освячення. Коли цей рух доходить до свого вершинного пункту, знання стає незнанням, бажання — байдужістю, а світло — темрявою». А чому Бог бажає освяченого серця більше за всяке інше — стає видно, коли спитаємо: «Чого шукає Бог у всіх речах?» Уста Премудрості кажуть нам: «У всьому шукаю спокою», — а спокій знаходиться лише в освяченому серці; тому в ньому Бог радніше перебуває, ніж у будь-чому іншому.

Знай також, що чим більше людина налаштовує себе на прийняття Божого впливу, тим вона щасливіша; а хто налаштовує себе найбільше — той найщасливіший. Але дійти до цього стану сприйнятливості не може ніхто, крім як через уподібнення Богові, яке приходить із покори Богові. Саме це має на думці святий Павло, коли каже: «Зодягніться в Господа Ісуса Христа», тобто «уподібніться Христові». А хто хоче збагнути високий чин і користь освячення, нехай уважить слова Христа до Його учнів про Його людськість: «Краще для вас, щоб Я відійшов; бо як Я не відійду, Утішитель не прийде до вас». Немовби кажучи: «Ви маєте таке велике жадання до Мого природного зовнішнього образу, що не можете вповні жадати Святого Духа». Тому відкладіть образи й з’єднайтеся з безобразним Буттям, бо духовна Божа розрада дається лише тим, хто гордує земною розрадою.

А тепер — усі, хто мислить, зважте на мене! Ніхто не може бути істинно щасливий, окрім того, хто перебуває в найсуворішому освяченні. Жодна тілесна й плотська втіха ніколи не буває без духовної втрати, бо тіло бажає протилежного духові, а дух — тілу. Тому чим більше людина тікає від створеного, тим більше Творець поспішає до неї. І зваж на це: якщо втіха, яку ми маємо від зовнішнього образу Господа нашого Ісуса Христа, применшує нашу здатність приймати Святого Духа, то наскільки ж більше применшує її наше нестримне жадання земних утіх!

Тож освячення — найкраще з усього, бо воно очищає душу, і просвітлює сумління, і запалює серце, і будить дух, і підперізує стегна, і прославляє чесноту, і відлучає нас від створінь, і з’єднує нас із Богом. Найшвидший засіб привести нас до досконалості — страждання; ніхто не тішиться вічним блаженством більше за тих, хто ділить із Христом найгіркіші муки. Немає нічого гострішого за страждання і немає нічого солодшого, ніж відстраждати. Найпевніша основа, на якій може спочивати ця досконалість, — смирення: що повзає тут у найглибшій приниженості, те Дух підносить на самі висоти Бога, бо любов приносить страждання, а страждання приносить любов. Способів життя багато: один живе так, другий інакше; але хто хоче дійти до найвищого життя, нехай у кількох словах почує висновок усієї справи: тримайся осторонь від усіх людей, бережи себе від усіх уявлень, що юрмляться в умі, вивільни себе від усього випадкового, заплутаного й обтяжливого — і завжди спрямовуй свій ум на споглядання Бога у твоєму серці, поглядом сталим, що ніколи не хитається; а решту духовних вправ — піст, чування і молитву — спрямуй усі до цієї єдиної мети і вправляйся в них настільки, наскільки вони до неї помічні: так ти здобудеш досконалість. Тут хтось може спитати: «Хто ж може отак завжди, не хитаючись, споглядати Божественний предмет?» Відповідаю: «Ніхто з тих, хто живе тепер». Це сказано тобі лише на те, щоб ти знав, що є найвище, і щоб мав до нього жадання. Але коли ти втрачаєш Божественне з очей, ти маєш почуватися так, ніби позбувся свого вічного спасіння, і маєш тужити, щоб його повернути, і повсякчас пильнувати себе, і спрямовувати до нього свої прагнення й жадання. Нехай буде Бог благословенний навіки. Амінь.

Примітки перекладача

[1] Тобто відокремлення від усіх зовнішніх речей.

Джерело: Christian Classics Ethereal Library