Схильність

І ось тоді достойний Субгуті, і достойний Магакатяяна, і достойний Магакашяпа, і достойний Магамаудґаляяна, почувши таку, ніколи раніше не чувану Дгарму від Благословенного і почувши віч-на-віч пророцтво достойному Шаріпутра про найвище досконале пробудження, вражені, здивовані, сповнені піднесення, тієї часини підвелися зі своїх сидінь і рушили туди, де був Благословенний. Підійшовши, вони оголили одне плече, поставили праве коліно на землю, склали долоні в бік Благословенного і, дивлячись просто на Благословенного, схиливши тіла, нахиливши тіла, поклонившись тілами, тієї часини сказали Благословенному таке: «Ми ж, Благословенний, старі, підтоптані, зістарілі, шановані в цій чернечій санггі як старійшини; зів’ялі від старості, ми гадали: „ми досягли нірвани“, — і тому, Благословенний, ми без завзяття, ми неспроможні до найвищого досконалого пробудження, ми не беремося за наполегливе зусилля. І коли Благословенний виголошує Дгарму й довго сидить Благословенний, а ми присутні на тому повчанні Дгарми, то й тоді, Благословенний, у нас, що довго сидимо й довго прислуговуємо Благословенному, болять члени й частини членів, болять суглоби та зчленування.

Тому ми, Благословенний, коли Благословенний виголошує Дгарму, все виявляємо як порожнечу, безознаковість, безпрагнення. І не породили ми жадання ні до цих дгарм будди, ні до розкішних улаштувань полів будди, ні до ігор бодгісаттв, ні до ігор Татхаґат. Чому так? Бо ми, Благословенний, вибігли з трьох сфер і гадали, що це нірвана, і ми зів’ялі від старості. Тому, Благословенний, хоч ми й напучували інших бодгісаттв щодо найвищого досконалого пробудження й навчали їх, у нас, Благословенний, при тому не постала ані одна думка жадання. І ось нині ми, Благословенний, почувши від Благословенного, що навіть шравакам буває пророцтво про найвище досконале пробудження, вражені й здивовані, здобули велике надбання. Благословенний, сьогодні, раптово почувши цей такий, ніколи раніше не чуваний голос Татхаґати, ми здобули велику коштовність. Благословенний, ми здобули незмірну коштовність. Благословенний, не шукавши, не розшукувавши, не думавши, не просивши, ми, Благословенний, здобули оцю таку велику коштовність. Спадає нам на думку [порівняння], Благословенний, спадає нам на думку, Сугато. Ось, Благословенний, наче якийсь чоловік пішов би геть від батька. Пішовши, він подався б в іншу країну. Там він прожив би багато років — двадцять, чи тридцять, чи сорок, чи п’ятдесят. І от, Благословенний, він став би дорослим чоловіком. І був би він убогий. І, шукаючи прожитку, задля їжі та одягу мандруючи на всі боки й на проміжні боки, він потрапив би в іншу країну. А батько його перебрався б до іншої країни. І мав би він багато багатства, зерна, золота, скарбниць і комор. І мав би багато золота, срібла, самоцвітів, перлів, вайдур’ї, мушель, кришталю, коралів, щирого золота й срібла. І мав би багато рабинь, рабів, робітників і слуг. І мав би багато слонів, коней, колісниць, худоби й овець. І мав би велике оточення. І був би заможним у великих країнах. І багато мав би позичань, вкладів, землеробства й торгівлі.

І ось, Благословенний, той убогий чоловік, задля пошуку їжі та одягу блукаючи селами, містами, торговими містечками, країнами, державами й столицями, поступово дістався б того міста, де мешкає той чоловік із багатьма скарбами, золотом і сріблом, зі скарбницями й коморами, — його ж власний батько. І ось, Благословенний, батько того убогого чоловіка, багатий на скарби, золото, скарбниці й комори, мешкаючи в тому місті, повсякчас і безнастанно згадував би того сина, що пропав п’ятдесят років тому. І, згадуючи, він нікому б про те не казав, а тільки сам у собі тужив би й думав так: «Я старий, підтоптаний, зістарілий. Велике в мене золото, срібло, багатство, зерно, скарбниці й комори. А сина в мене немає жодного. Хай би тільки не настала моя смертна година — усе це загине невжите». І він знову й знову згадував би того сина: «О, якого спокою я зазнав би, якби той мій син утішався цією громадою багатства!»

І ось, Благословенний, той убогий чоловік, шукаючи їжі та одягу, поступово підійшов би до оселі того заможного чоловіка з великим золотом, сріблом, багатством, зерном, скарбницями й коморами. І ось, Благословенний, батько того убогого чоловіка сидів би при брамі власної оселі, оточений і вшановуваний великим зібранням брагманів, кшатріїв, вайшів і шудр, на великому лев’ячому престолі з підніжжям, оздобленому золотом і сріблом, ведучи оборудки на сотні тисяч коті золотих, обвіюваний волосяним віялом, під розіп’ятим наметом, на місці, всипаному розкиданими квітами й завішаному коштовними гірляндами, — сидів би у великій пишноті. Побачив би, Благословенний, той убогий чоловік свого власного батька, що сидить при брамі власної оселі в такому багатстві, оточений великим натовпом людей, виконуючи справу господаря. І, побачивши, злякався б, затремтів, жахнувся, волосся на ньому стало б сторч, розум його стривожився б, і він подумав би так: «Раптово натрапив я на царя або на царського сановника. Немає нам тут ніякої роботи. Ходімо ми туди, де вулиця вбогих: там нам їжа й одяг дістануться з невеликими труднощами. Годі мені баритися тут. Хай би тільки мене тут не схопили на панщину і хай би не спіткала мене якась біда».

І ось, Благословенний, той убогий чоловік, наляканий думкою про низку страждань, поспішно рушив би геть, утік би й не спинявся б там. І ось, Благословенний, той заможний чоловік, сидячи на лев’ячому престолі при брамі власної оселі, з першого ж погляду впізнав би свого власного сина. І, побачивши, став би задоволений, піднесений, захоплений, зрадуваний, сповнений радості й доброго настрою, і подумав би так: «Яке диво: адже знайшовся той, хто втішатиметься цим великим золотом, сріблом, багатством, зерном, скарбницями й коморами! Я ж бо знову й знову його згадую. І ось він сам сюди прийшов. А я старий, підтоптаний, зістарілий».

І ось, Благословенний, той чоловік, змучений жагою за сином, тієї ж миті, тієї ж часини послав би прудких людей: «Ідіть, шановні, і швидко приведіть сюди отого чоловіка». І ось, Благословенний, ті люди прожогом кинулися б бігти й схопили б того убогого чоловіка. І ось убогий чоловік тієї часини злякався б, затремтів, жахнувся, волосся на ньому стало б сторч, розум його стривожився б, і він видав би страшний зойк болю, заволав би й закричав. І сказав би такі слова: «Я ж ні в чому перед вами не завинив». І ось ті люди силою потягли б того убогого чоловіка, дарма що він кричав. І ось той убогий чоловік, наляканий, затремтілий, жахнутий, зі стривоженим розумом, подумав би так: «Аби мене тільки не скарали й не покарали. Я загину!» Він знепритомнів би, упав на землю й був би без тями. А батько його був би поблизу. І він сказав би тим людям так: «Хай не приводять шановні цього чоловіка». Скропивши його холодною водою, він більше не заговорив би до нього. Чому так? Бо знає той господар, що в убогого чоловіка низька довірлива відданість, а сам він високого стану. І знає: «Це мій син».

І ось, Благословенний, той господар із вправності у засобах нікому не сказав би: «Це мій син». І ось, Благословенний, той господар покликав би якогось чоловіка: «Іди-но, чоловіче. Скажи тому убогому чоловікові так: „Іди, чоловіче, куди хочеш. Ти вільний“». Той чоловік, погодившись на це, підійшов би туди, де той убогий чоловік. Підійшовши, сказав би тому убогому чоловікові так: «Іди, чоловіче, куди хочеш. Ти вільний». І ось той убогий чоловік, почувши ці слова, був би вражений і здивований. Він підвівся б із того місця на землі й пішов би туди, де вулиця вбогих, задля пошуку їжі та одягу. І ось той господар, аби привабити того убогого чоловіка, вжив би вправності у засобах. Він приставив би до того двох чоловіків, непоказних і немічних: «Ідіть, шановні, до того чоловіка, що приходив сюди, і найміть його від себе самих за подвійну денну платню, щоб він виконував роботу тут, у моїй оселі. А якщо він скаже: „Яку роботу треба робити?“ — скажіть йому так: „Разом із нами прибирати смітник“». І ті двоє чоловіків, розшукавши того убогого чоловіка, домовилися б із ним про ту роботу. І ось ті двоє чоловіків і той убогий чоловік, узявши платню від того багатого чоловіка, прибирали б смітник у тій самій оселі. І в подвір’ї того самого багатого чоловіка, у солом’яній халупі, вони влаштували б собі житло. А той заможний чоловік крізь заґратоване вікно бачив би свого власного сина, як той прибирає смітник. І, побачивши, знову й знову дивувався б.

І ось той господар, зійшовши з власної оселі, знявши гірлянди й оздоби, знявши м’яку одіж, убравшись у чисту, добротну, але брудну одіж, узявши в праву руку кошика й забруднивши своє тіло пилом, ще здалеку заговоривши, підійшов би туди, де той убогий чоловік. Підійшовши, сказав би так: «Носіть, шановні, кошики, не стійте, виносьте пил». Таким засобом він заговорив би до сина й розмовляв би з ним. І сказав би йому: «Тут-таки, чоловіче, і працюй. Більше нікуди не йди. Я даватиму тобі особливу платню. І чого б тобі не було треба, проси в мене сміливо: чи ціни на глек, чи ціни на глечик, чи ціни на миску, чи ціни на дрова, чи ціни на сіль, чи їжі, чи вбрання. Є в мене, чоловіче, стара накидка. Якщо вона тобі буде потрібна, проси — я тобі її віддам. Хоч би що тобі, чоловіче, було треба з такого начиння, усе те я тобі й віддам. Заспокойся, чоловіче. Яким тобі є батько, таким уважай і мене. Чому так? Бо я старий, а ти молодий. І багато роботи ти зробив для мене, прибираючи цей смітник. І ніколи ти, чоловіче, працюючи тут, не чинив ані лукавства, ані кривди, ані підступу, ані пихи, ані облуди — і не чиниш. Аж ніяк не бачу я за тобою, чоловіче, ані одного лихого вчинку, тоді як за іншими людьми, що працюють, ці хиби водяться. Яким є мені син рідний, таким ти мені віднині й будеш».

І ось, Благословенний, той господар дав би тому убогому чоловікові ім’я «син». А той убогий чоловік породив би щодо того господаря думку про батька. Таким чином, Благословенний, той господар, спраглий за сином, двадцять років давав би тому синові прибирати смітник. А по спливі двадцяти років той убогий чоловік почувався б у оселі того господаря вільно, входячи й виходячи, і житло влаштовував би собі там-таки, у солом’яній халупі.

І ось, Благословенний, на того господаря напала б неміч. І він побачив би, що настає час його смерті. Він сказав би тому убогому чоловікові так: «Ходи-но, чоловіче. Ось моє велике золото, срібло, багатство, зерно, скарбниці й комори. Я тяжко хворий. Хочу, щоб ти знав усе: що кому давати, що звідки брати, що куди складати. Чому так? Бо яким я є володарем цього майна, таким і ти. І не занапасти мені з нього нічого».

І ось, Благословенний, той убогий чоловік таким чином знав би те велике золото, срібло, багатство, зерно, скарбниці й комори того господаря. Але сам він не мав би до того жадання. І нічого звідти не просив би, навіть на ціну жмені борошна. І житло влаштовував би собі там-таки, у солом’яній халупі, ті самі вбогі думки думаючи.

І ось, Благословенний, той господар, знаючи, що син спроможний, дбайливий, дозрілий, і знаючи, що розум його впокорений, що від колишніх убогих думок він мучиться, соромиться й гидує великою про себе думкою, — коли настав час смерті, покликав би того убогого чоловіка, привів би його перед велике зібрання родичів і перед царем чи царським сановником, а також перед городянами й селянами оголосив би так: «Слухайте, шановні: це мій рідний син, мною самим породжений. Місто зветься так-то. Звідти він пропав п’ятдесят років тому. Звати його так-то. І мене звати так-то. І я, шукаючи саме його, прийшов із того міста сюди. Це мій син, я його батько. Хоч би що я мав у користуванні, усе те я передаю цьому чоловікові. І хоч би яке було в мене власне багатство, усе те він і знатиме».

І ось, Благословенний, той убогий чоловік, того часу почувши такий голос, був би вражений і здивований. І подумав би так: «Раптово здобув я оце все — золото, срібло, багатство, зерно, скарбниці й комори».

Так само й ми, Благословенний, подібні до синів Татхаґати. І Татхаґата каже нам так: «Ви — мої сини», — як той господар. А ми, Благословенний, були змучені трьома страдностями. Якими трьома? А саме: страдністю страждання, страдністю формацій і страдністю змінності. І в самсарі ми були з низькою довірливою відданістю. Тому Благословенний спонукав нас обмірковувати численні нижчі дгарми, подібні до смітника. І ми до них бралися, силкувалися, трудилися над ними. І лише нірвану, Благословенний, ми розшукували й вимагали, наче денну платню. І тією здобутою нірваною ми, Благословенний, задовольнялися. І гадали, що багато здобули від Татхаґати, взявшись до тих дгарм, трудившись і силкуючись. А Татхаґата знає нашу низьку довірливу відданість, і тому Благословенний нас не займає, не розкриває нам і не каже: «Ця скарбниця знання Татхаґати саме вашою й буде». Але Благословенний вправністю у засобах ставить нас спадкоємцями цієї скарбниці знання Татхаґати. А ми, Благословенний, без жадання. І тому гадали ми так: «Уже й те для нас багато, що ми здобули від Татхаґати нірвану, наче денну платню». І ось ми, Благословенний, задля бодгісаттв-магасаттв виголошуємо піднесене повчання Дгарми, починаючи від знання й бачення Татхаґати. Ми розкриваємо, показуємо й виявляємо знання Татхаґати. А самі ми, Благословенний, при тому без жадання. Чому так? Бо Татхаґата вправністю у засобах знає нашу довірливу відданість. І того ми не знали й не розуміли, що нині сказав Благословенний: що ми — істинні сини Благословенного, і Благословенний нагадує нам, що ми спадкоємці знання Татхаґати. Чому так? Бо хоч ми й істинні сини Татхаґати, та все ж ми були низької довірливої відданості. Якби Благословенний побачив у нас силу довірливої відданості, Благословенний вимовив би до нас слово «бодгісаттва». Але Благословенний спонукав нас до двох справ: перед бодгісаттвами ми названі тими, чия довірлива відданість низька, а їх спонукано до піднесеного пробудження будди; нині ж Благословенний, пізнавши силу нашої довірливої відданості, промовив це. Тому ми, Благословенний, і кажемо так: раптово нами, що не мали жадання, здобуто нежадану, нешукану, нерозшукувану, недуману, непрошену коштовність усезнання — так, як синами Татхаґати.

І ось тоді достойний Магакашяпа тієї часини виголосив такі ґати:

Вражені ми й здивовані, сповнені піднесення, почувши цей голос; бо раптово нами сьогодні почуто цей милий серцю голос Проводаря.

Величезну купу вибраних коштовностей здобуто сьогодні за одну лише мить; не думану, ніколи не прохану — почувши про те, всі ми вражені.

Наче був би якийсь нерозумний чоловік, збитий із пуття нерозумними людьми; від батька він пішов би геть і подався б у далекий інший край.

І батько тужив би за ним того часу, знаючи, що втік його власний син; тужачи, блукав би він на всі боки й проміжні боки п’ятдесят повних років.

І так, шукаючи сина, він прийшов би до іншого великого міста, збудував би там оселю й лишився б, наділений п’ятьма різновидами жадань.

Багато золота, срібла, зерна, багатства, мушель, кришталю, коралів, і слони, і коні, і піхотинці, корови, худоба, а також вівці.

Вклади й позики, а також поля, рабині й раби, велика челядь; вшановуваний тисячами коті істот, і в царя він повсякчас улюбленець.

Городяни складають перед ним долоні, і селяни, що живуть по селах; багато купців приходить до нього, у багатьох справах йому прислужуючи.

Таким був би той могутній чоловік — і старий, і підтоптаний, і зістарілий; і, думаючи про горе за сином, проводив би він ночі й дні повсякчас.

«Такий-от нерозумний мій син — п’ятдесят років тому він тоді втік. А ця скарбниця в мене велика, і смертна година моя настала».

А той нерозумний, син його, повсякчас убогий і жалюгідний, блукаючи від села до села, шукає їжі, а також одягу.

Шукаючи, він то дещо здобуде, то знову й зовсім нічого; сохне нерозумний по чужих притулках, тіло його вкрите коростою й свербом.

І він поступово прийшов би до того міста, де опинився батько, шукаючи їжі та одягу, — туди, де оселя його власного батька.

А той заможний чоловік, великий багатій, сидів би при брамі на лев’ячому престолі, оточений багатьма сотнями істот, і намет його розіп’ято в повітрі.

Довірені люди стоять довкола нього: одні лічать багатство й золото, інші виписують письмена, ще інші пускають гроші в обіг.

І той убогий, побачивши там оздоблену оселю господаря: «Куди це я нині сюди потрапив? Цей буде цар або царський сановник».

«Аби мене тут не спіткала біда, аби мене не схопили й не погнали на панщину». Так думаючи, тікає той чоловік, розпитуючи про вулицю вбогих.

А той багатій, побачивши свого власного сина, зрадів би, сидячи на лев’ячому престолі; і послав би до нього посланців: «Приведіть цього убогого чоловіка».

Щойно вони схопили б того чоловіка, як він, ледве схоплений, знепритомнів би: «Певно ж, прийшли по мене кати. Нащо мені тепер одяг чи їжа?»

І, побачивши те, той мудрий великий багатій: «Цей нерозумний недоумок — низької довірливої відданості. Він не повірить у цю мою пишноту й не повірить, що я його батько».

І приставив би він там людей — кривих, одноокого й покалічених, у лахмітті, чорних, низького стану: «Розшукайте того чоловіка на роботу».

«Цей мій смітник смердючий, загиджений калом і сечею; виконай роботу, щоб його прибрати, — і подвійну платню я тобі дам».

Почувши такий голос, той чоловік прийшов би й прибирав би те місце; і там-таки влаштував би собі житло, у халупці при тій оселі.

А той багатій повсякчас дивився б на того чоловіка крізь віконце-оглядину: «Цей мій син низької довірливої відданості — він чистить смітник».

Він, зійшовши вниз, узявши кошика й убравшись у брудну одіж, підійшов би до того чоловіка, докоряючи: «Ви не працюєте!»

«І подвійну платню я тобі дам, і ще вдвічі більше мазі для ніг, і солону страву дам тобі, і городину, і накидку ще дам».

І, дорікнувши йому того часу, той мудрий знову приголубив би його: «Добре ж таки ти тут працюєш. Ти мій син — це очевидно, тут немає сумніву».

Помалу-помалу він упускав би його до дому й давав би тому чоловікові роботу; і за двадцять повних років поступово прихилив би до себе того чоловіка.

Золото, перли й кришталь складав би він там, у тій оселі; і все те той обліковує й усю справу обмірковує.

Поза тією оселею, у хатинці, живучи сам, той нерозумний думав би вбогі думи: «Немає в мене жодних таких статків».

І, дізнавшись, що син його дійшов такої піднесеної думки: він, скликавши збір друзів і родичів, [сказав]: «Передам йому все майно».

Зібравши царя, городян і селян і багатьох купців, сказав би так посеред зібрання: «Це мій син, що давно пропав».

«П’ятдесят повних років, і ще двадцять по тому, як я його побачив; із такого-от міста він у мене пропав, і я, шукаючи, прийшов сюди».

«Він володар усього мого майна — йому я передаю все до останку. Хай порядкує батьковим багатством: усе господарство я даю йому».

І той чоловік був би вражений, згадавши колишню вбогість, і низьку довірливу відданість, і ті батькові чесноти: «Здобувши господарство, я нині щасливий».

Так само й наш Провідник, розпізнавши нашу низьку довірливу відданість, не дав нам почути: «Ви станете буддами», — а: «Ви, шраваки, — мої сини».

І Владика світу спонукає нас: «Тим, хто вирушив до найвищого, найпершого пробудження, — їм, Кашяпа, повідай найвищий шлях, розвинувши який, вони стануть буддами».

І ми, послані Сугатою, багатьом бодгісаттвам великої сили показуємо найвищий шлях наютами й коті прикладів і доводів.

І, почувши від нас, сини Переможця розвивають цей найкращий добрий шлях до пробудження; і тієї ж миті їм дається пророцтво: «Ви станете буддами в цьому світі».

Таку роботу ми виконуємо для Захисника, оберігаючи цю скарбницю Дгарми і виявляючи її синам Переможця, — як той чоловік, що став йому довіреним.

І вбогі думи ми думаємо, роздаючи цю скарбницю будди; і знання Переможця ми не просимо, а знання Переможця виявляємо.

Ми уявляли собі спокій для себе самих: оце й усе знання, і не більше; і радості в нас ніколи не бувало, коли ми чули про розкішні улаштування полів будд.

«Мовляв, усі ці дгарми вгамовані, вільні від течій, позбавлені припинення й виникнення, і жодної дгарми тут не буває» — так міркуючи, ми не мали віри.

Ми довгий час були зовсім без жадання до найвищого знання будди; обітниці щодо нього ми ніколи не складали: «Це остаточна межа», — сказано Переможцем.

У цьому тілі, аж до нірвани, ми довгий час плекали порожнечу; звільнені, змучені стражданням трьох сфер, ми виконали настанову Переможця.

Бо хоч би що ми виявляли синам Переможця, які тут вирушили до найвищого пробудження, і хоч би яку Дгарму ми їм проповідували, жадання до неї в нас ніколи не було.

І це залишає нам Учитель світу, Самосущий, вичікуючи часу; він не виголошує сполуки істинного смислу слів, дошукуючись нашої довірливої відданості.

Достоту як вправність у засобах у того великого багатія свого часу, — так і він повсякчас упокорює того, чия відданість низька, а впокоривши, віддає йому багатство.

Вельми тяжке чинить Владика світу, виявляючи вправність у засобах: упокорює синів низької довірливої відданості, а впокоривши, дає це знання.

Вражені ми раптово сьогодні, наче той убогий, що здобув багатство; і плід здобуто тут, у вченні будди, — перший, вибраний і вільний від течій.

І та моральність, яку ми довгий час оберігали у вченні Знавця світу, — нині ми здобули плід тієї моральності, здавна дотримуваної, Захиснику.

Те чисте життя, найвище й найчистіше, що ми провадили у вченні Проводаря, — вибраний плід його ми здобули сьогодні: вгамований, піднесений і вільний від течій.

Нині ми стали шраваками, Захиснику, і сповіщатимемо про найвище пробудження; і слово пробудження ми виявляємо — тим ми шраваки, грізні на подобу.

Ми нині стали архатами, Захиснику, і гідні вшанування від світу з девами, із Мара, із Брагма, і від усіх істот.

Хто ж спроможний віддячити тобі, хоч би й трудився багато коті калп? Бо ти чиниш такі вельми тяжкі речі, вельми тяжкі тут, у світі смертних.

Ані руками, ані ногами, ані головою тяжко відплатити прихильністю; хоч би хто ніс [тебе] на голові й на плечах повні калпи, скільки піску в Ґанзі,

хоч би давав наїдки, страву, одяг і питво, ложе й сидіння з бездоганним укривалом, хоч би зводив оселі із сандалу і, встеливши їх парами тканин, віддавав,

хоч би давав ліки для хворих різного роду задля вшанування Сугати повсякчас, хоч би давав калпи, скільки піску в Ґанзі, — і так відплатити ніколи не спромігся б.

Великодушні за природою, незрівнянної могуті, великої сили, утверджені в силі терпіння, будди — великі царі, вільні від течій Переможці — зносять від нерозумних отаке.

Пристосовуючись, він повсякчас виголошує Дгарму тим, хто ходить за ознаками; володар Дгарми, владика всього світу, великий владика, найперший з-поміж провідників світу.

Він показує різноманітні способи поступу, знаючи стани істот; і, пізнавши їхню різноманітну довірливу відданість, тисячами доводів виголошує Дгарму.

Татхаґата, знаючи поведінку всіх істот і всіх особистостей, на різні лади виголошує Дгарму, вказуючи на це найвище пробудження.

Такий четвертий розділ, названий «Довірлива відданість», у благородному викладі Дгарми «Лотос Доброї Дгарми».

Санскритський оригінал: GRETIL, Saddharmapuṇḍarīkasūtra (вид. P. L. Vaidya, 1960)