Розділ 6. Дослідження пристрасті й пристрасного

Якби той, хто жадає, існував до жадання — сам по собі, відокремлений від жадання, — тоді, у залежності від нього, виникало б жадання; жадання було б за наявності того, хто жадає.

А якщо того, хто жадає, немає — то звідки ж узятися жаданню? І чи є жадання, чи немає, — той самий хід [аргументації] застосовний і до того, хто жадає.

Одночасне виникнення жадання і того, хто жадає, — теж не годиться; адже тоді жадання і той, хто жадає, були б незалежними одне від одного.

У тотожності сумісного буття немає — адже щось не буває «сумісним» із самим собою; а в роздільності — звідки ж тоді взятися сумісному буттю?

Якби в тотожності було сумісне буття — то воно було б і без супутника; якби в роздільності було сумісне буття — то воно було б і без супутника.

А якщо сумісне буття є в роздільності, то нащо [воно] жаданню й тому, хто жадає? [Адже тоді] уже стверджене їхнє окреме буття — звідки ж [іще потрібне] їхнє сумісне буття?

Якщо окреме буття жадання і того, хто жадає, вже стверджене, то задля чого ти ще й вигадуєш їхнє сумісне буття?

[Кажеш]: «[Вони] не стверджуються як окремі» — і тому прагнеш сумісного буття; а заради ствердження сумісного буття знову потребуєш окремості.

А оскільки окреме буття не стверджується, то й сумісне буття не стверджується; у якому ж окремому бутті, наявному, ти хочеш бачити сумісне буття?

Так ні разом із тим, хто жадає, ні окремо від нього жадання не стверджується; і як жадання — так і всіх дгарм ствердження не [відбувається] ні разом, ні окремо.