Дослідження сукупності умов

Перший наслідок: санкрамана — «перехід», «переміщення»

Якщо причина вже припинилася (її немає), але плід з неї виникає, то мусить бути якесь «щось», що переходить з однієї сторони на іншу. Але що саме переходить? Сама причина припинилася — її вже немає, переходити немає чому. Якщо щось залишається і переходить — то це «щось» і є сама причина, яка, виходить, не припинилася, суперечачи вихідному припущенню.

Тобто ідея «переходу» вимагає, щоб щось одночасно і припинилося, і не припинилося: припинилося як стара причина, але збереглося як щось, що переходить. Це прихована суперечність.

Другий наслідок: пунарджанма — «повторне народження»

Якщо те, що переходить, — це та сама причина, то виходить, що причина, яка раніше народилася (і за умовою припинилася), тепер народжується знову, щоб увійти в плід. Але тоді ми маємо безмежний регрес: ця «повторно народжена» причина теж має припинитися і перейти в плід, тобто народитися ще раз, і так далі.

Крім того, ідея «повторного народження вже народженого» сама по собі абсурдна в абгідгармічній рамці: кожна дгарма виникає раз і припиняється; повторне виникнення тієї самої дгарми суперечить принципу непостійності на рівні моментів (кшана). Якби причина могла народжуватися знову, то не було б жодної межі між станами, порушувалася б уся онтологія моментальності.

Тут протилежна можливість: у момент народження плоду причина ще є, ще перебуває (тіштхан — перебуваюча, не-припинена). Плід уже народився, причина ще існує. Але тоді причина опиняється «охопленою» плодом — вритах, «оточеною», «тією, що має плід при собі».

У чому тут проблема? Якщо плід уже народжений і супроводжує причину, то він уже є — справа зроблена. Що ще має зробити причина? Плід, який уже існує, не потребує породження — він уже породжений. А причина, яка ще перебуває поряд із готовим плодом, опиняється в дивному стані: вона теоретично має «породжувати» те, що вже є. Це породження без функції — порожня дія.

Більше того, якщо причина і плід співіснують одночасно в цьому моменті, то причина не передувала плодові — а ми очікуємо від причини саме передування. Батько не може бути одночасним із сином у момент зачаття: у момент зачаття син ще не існує як син, лише як потенціал. Якщо ж син уже існує поряд із батьком — зачаття вже відбулося, воно в минулому, причина більше не діє причинно.

Друга частина строфи вводить поняття дриштва / адриштва — «побачивши» / «не побачивши». «Адже причина не породжує плоду ні не побачивши, ні навіть побачивши» (на гй адриштва на дриштвапі гетур джанаяте пхалам).

Тут «побачення» треба розуміти не буквально як зорове сприйняття, а як когнітивний або онтологічний контакт причини з плодом: чи має причина якесь «відношення до», «зустріч із», «схоплення» свого плоду в момент породження?

Розглянемо обидві можливості.

Причина не бачить плоду. Тобто вона породжує, не маючи жодного відношення до конкретного плоду, не «знаючи» й не «зустрівшись» із ним. Але тоді як вона породжує саме цей плід, а не будь-який інший? Якщо вогонь не має жодного зв’язку з димом, чому він породжує саме дим, а не, скажімо, сніг чи пісню? Причинність вимагає специфічного відношення між цією причиною і цим плодом; без такого відношення плід не «належить» причині. Отже, породження «не побачивши» — це породження випадкове, незакономірне, яке не може гарантувати жодного конкретного плоду.

Причина бачить плід. Тобто в момент породження причина має контакт із плодом, «зустрічається» з ним. Але тоді плід уже існує — ти не можеш побачити те, чого немає. Якщо плід уже є у момент, коли причина його «бачить», — то він уже породжений, і породжувати його знову нема потреби. Це та сама проблема, що була в 20.10: «причина, охоплена плодом» — плід уже є, породження зайве.